Валентина Матющенко: на західній України люди в церву всі ходять у вишиванках, а у нас в Ямполі їх поки що вдягають лише на свята

Ямпільщина славиться своїми майстрами традиційної української вишивки. Не даремно, що саме тут, на півночі області, проходить один з найвідоміших фестивалів вишивки «Вишивані мелодії Полісся».

Останніми роками цей фестиваль неможливо уявити без робіт ямпільчанки Валентини Матющенко, яка займається вишивкою з одинадцяти років.

– Я дуже люблю вишивку, вона мене так заспокоює, – розповідає Валентина Петрівна. – Якби спати не хотілось після першої години ночі, то я і всю ніч би сиділа вишивала. У часи, коли я масово вишивала, то не було такого дня, щоб я сто хрестиків за день не зробила. Хоча було і по три тисячі за день.

Валентина Матющенко розповідає, що своїй майстерності завдячує мамі. Саме вона привила доньці любов до вишивання.

– Дуже дякую мамі, вона мене не заставляла, просто мене тягнуло до вишивання. Дитинство моє пройшло в селі Олешня Охтирського району. Народилась я після війни, не було у нас ні електрики, ні радіо, була лише гасова лампа і при тій лампі мама моя вишивала. А я була допитлива і говорю мамі: дайте я повишиваю. «Ні, ти ще маленька». А батько, коли їздив на Охтирку, то привозив нам  картини на папері і тоді ми вишивали з них на домашньому полотні.

А як в 1960-му році з’явилась електрика, тоді вже легше нам стало. «Три богатирі» вже при електриці вишивали. Хоча електрика була така: дадуть світло о 6 вечора і до 11, і то, щоб тільки одна лампочка горіла. Так пройшло моє навчання вишиванню.

Жінка розповідає, що на певний час улюблену справу довелося відкласти на другий план, бо на вишивку не було достатньо часу. Але все змінилось 17 років тому.

– Основна моя вишивка пішла в 2005 році, як зараз пам’ятаю, прокинулася і, як хто мені сказав. Я почала вишивати: ось мій найперший рушник, найперша ікона висить в хірургії в ординаторській, перша сорочка вишита – у Льолі Сапсай. І пішло, пішло, пішло… Я вже з рахунку збилася, вишила мабуть 15 сорочок на замовлення, плаття вишивала, рушники.

Особливе ставлення у Валентини Петрівни до української вишиванки. Майстриня має власне бачення, якою має бути традиційна сорочка. Тож її  роботи насичені та яскраві.

– Я не люблю вишивати на сорочках небагато, мені хочеться, щоб і рукава були вишиті. Тоді вона виходить гарною і святковою. Зараз, звичайно, вишиванки всюди славляться, а особливо на заході України. Мені довелось в 2016 році побути в Збаражі Тернопільської області. Ми були у церкві, а там всі були вдягнені у вишиванках. А у нас в Ямполі її тільки на свята люди носять. У такі дні я ніколи нікого не бачила у вишиванках. А даремно, адже як гарна сорочка, то її коли хочеш можна одягати. Я не придержуюсь моди, як перша сорочка у мене була, то я у ній і на дні народження ходила, де можна було надягала.

За словами Валентини Петрівни, на Ямпільщині вишивання дуже популярне. У той же час майстрів, які займаються цією справою професійно, одиниці.

-Не так то і багато майстрів, я знаю, що в Паліївці є, в Дружбі є, в Орлівці Валя Товстуха, у Воздвиженському є. Це я рахую тих, хто на конкурсах отримує грамоти. А так виставляється, звичайно, багато.

Майстриня впевнена, що машинна вишивка ніколи не замінить ручної роботи. Вишивку, в яку вклали душу, відразу ж помітно. Це, до речі, підтверджують і численні роботи Валентини Петрівни.  

– Навіть, якщо вишивати у одну нитку, то буде видно, що це ручна робота. А при машинній роботі, то там зовсім по іншому хрестики. Я як гляну, то відразу ж бачу. Якщо подивитись по каталогу, то як машинна вишивка коштує до тисячі гривень, а якщо ручна робота, то 7 тисяч, 8 тисяч гривень.   

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *