З Глухова до села Уздиця веде дві дороги. Перша пролягає через село Семенівку і вважається найкоротшою, але через якість дорожнього покриття місцеві воліють їздити через село Банничі, що розташовано вздовж траси Глухів-Суми. В цьому селі слід повернути на право і проїхати ще більше восьми кілометрів . Загалом шлях до Уздиці з Глухова складає майже двадцять сім кілометрів, або півгодини часу за хорошої погоди. Ми ж їхали під час сильного снігопаду, тож наша подорож розтягнулась майже на годину і це при тому, що майже біля самого села працювала дорожня техніка, яка чистила сніг і посипала ожеледь піщаною сумішшю.

Транспортне сполучення є однією з найбільших проблем для села, -розповідає староста Уздиці Ольга Єременко. Автобус до села просто не ходить.

«Транспортне сполучення з громадою – це болюче питання, адже автобусного сполучення з райцентром немає, люди виїздять попутним транспортом, своїми автівками. Ми найвіддаленіше село у нашій громаді, відстань від села до центру громади двадцять сім кілометрів».

Очільниця села розповідає, що зараз в Уздиці фактично проживає двісті два мешканця, хоча по документах їх рахується майже на третину більше – двісті дев’яносто сім.

«Люди у нас здебільшого пенсійного віку, зайняті домашнім господарством. В селі працює старостинський округ, фельдшерсько-акушерський пункт, магазин, бібліотека та сільський будинок культури, серед агропромислових підприємств є невелике фермерське господарство «Агростела», діє Архангело – Михайлівська церква».

За словами Ольги Єременко всі найважливіші послуги жителі села можуть отримати на місці, а тому виїжджають з села не так часто.

«Хліб у село привозять чотири рази на тиждень, мобільна бригада лікарів від «Червоного хреста» приймають два рази в місяць, молоковози для закупівлі молока регулярно приїжджають з Полтави, а оформити документи та соціальні виплати можна через діловода старостинського округу».

Староста розповідає, що 24 лютого 2022 року російські війська не заходили у село, хоча пройшли недалеко від їх населеного пункту.

«Російські колони йшли територією Волокитного, якщо через поля, то це десь за 12 кілометрів від нас. До нас, дякувати Богу не зайшли. Зараз люди у нас всі за Україну, якщо хто і був іншої думки, то свою позицію переглянув, дивлячись, що накоїли російські війська. Ми за Україну, за збереження держави і повернення наших чоловіків додому живими і здоровими. Їх у нас воює двадцять два, чотирьох героїв на великий жаль ми вже поховали».

Ольги Єременко говорить, що у селі тривалий час волонтерство та допомога армії обмежувалось збором коштів, але ситуацію змінила юна мешканка села, яка своїм прикладом показала, що навіть самостійно можна зробити дуже багато.

«У перші місяці вторгнення у нас особливо не займались волонтерством, бо люди були шоковані тим, що відбувалось і перебували у пригніченому стані. Звичайно, що кошти ми збирали, але восновному на допомогу родинам, які втратили воїнів, збирали ми і матеріали для виготовлення маскувальних сіток та шкарпеток. А нещодавно наша активна жителька Валерія Капелько звернулась до мене з ідеєю виготовляти окопні свічки».

За словами пані Ольги, односельчани підтримали ініціативу юної волонтерки, зокрема допомогли матеріалами, які необхідні для виготовлення окопних свічок.

«Баночки вона всі назбирала по людях, хто міг, їй допомагав, картон назбирала по закладах торгівлі, і ми звернулися до місцевих любителів-пасічників за воском, люди відгукнулись, хто міг, тим і допоміг. Звичайно, адже ми всі тут за Україну, у нас 22 хлопці боронять нашу державу і чотирьох, на великий жаль, ми вже поховали».

Сама Валерія зізнається, що у першу чергу старається для батька, який вже півтора роки на фронті. Хоча він і не у захваті від ініціативи доньки, адже розуміє, наскільки важка ця справа, а тим паче, якщо працювати самостійно.

«Батько Капелько Володимир Петрович воює зараз на Донецькому напрямку. Мав два поранення на нозі та на спині, а зараз наче все добре – живий та майже здоровий. Він не любить, коли я повзаю по холоду і збираю все це, йому потрібно, щоб я сиділа рівненько».

Дівчина говорить, що працювати доводиться вночі, бо вдень потрібно навчатись і допомагати мамі.

«Ковзала в соціальних мережах і багато натикалась на відео, де наші захисники мерзнуть в окопах, як вони воюють, як йде штурм, мене це зачепило. Я вже виготовила сто двадцять окопних свічок, є ще у запасі, їх потрібно лише залити, але у нас мало матеріалу».

У Валерії, звичайно, є помічники, але їх на жаль не багато, бо у селі замало молоді. Своєї школи у населеному пункті вже немає, тож всі дванадцять школярів невеликого села навчаються у навчально-виховному комплексі сусіднього села Банничі, так як воно знаходиться близько до кордону заняття проходять онлайн.

«У мене є помічниця, яка мені допомогає – Ставенко Юлія. Її батькол Олександр також зараз на фронті. Дівчина мені допомогає, бо розуміє, як потрібні ці окопні свічки військовим, зокрема, і її татові. Через те, що молоді у селі мало, раніше цим ніхто не займався, а я відчула хист до волонтерства. У школі мене попросили зробити щось українське, я вирішила, що це буде окопна свічка. Спробувала її зробити і у мене вийшло. Мені сподобалось, я вирішила цим займатися, ось я працюю – працюю і все ніби добре виходить. Щоправда, іноді бувають і вигорання, коли опускаються руки, адже це не легка справа».

Валерія говорить, що працює здебільшого вдома, де обладнала свою невелику майстерню, але час від часу виготовляє свічки і у приміщенні сільської бібліотеки, де також є всі умови для волонтерської роботи. Готові вироби зберігає також у цьому приміщенні.

Для довідки. Село Уздиця Глухівської громади розташоване за двадцять три кілометри від кордону з Росією і є одним з найбільш віддалених серед сіл громади. Таким чином село перебуває поза межею дії російської артилерії і на відміну від сусідніх сіл не обстрілюється, хоча і має офіційний статус зони можливих бойових дій.