Уже кілька місяців на Сумщині триває евакуація із 5-кілометрової прикордонної зони. Колись повні людей села нині лякають розбитими пустками на місці хат, а дорога до них – решето від ворожих снарядів.

Попри ризик щоденних обстрілів чимало мешканців прикордоння не хочуть залишати рідні домівки. Хтось свідомо обирає жити в небезпеці, але на власній землі, комусь нікуди і ні за що їхати. Хтось все ж наважується покинути дім, але продовжує існувати між новим місцем та оселею, де залишається серце та пам’ять.

Про те, як живуть люди в одному з сіл прикордонної громади на Глухівщині, ми поговорили з місцевими. І з тими, хто виїхав, і з тими, хто переживає страшні атаки в підвалах своїх обійсть.

«Коли над головою свистить, плани летять у прірву»

Власний будинок для великої родини – це те, про що Юлія мріяла скільки себе пам’ятає. Разом із чоловіком його купили в батьківському селі, коли старша донька була ще зовсім маленькою. У домі облаштовували все під себе, завели господарство. У власну оселю за кілька років привезли з пологового молодшого сина. І почали жити, як усі: працювали, виховували дітей, доглядали худобу, саджали городину, за можливості робили ремонт.

Та зустрічаємося ми з пані Юлею не біля затишної садиби дбайливих господарів, а на самотній лавці біля будинку в Глухові, де жінка з сім’єю орендують квартиру. Вони трималися за свій дім, скільки було нервів. Але понад пів року як переїхали в Глухів. Трохи подалі від снарядів, якими росіяни щодня обстрілюють Шалигинську громаду.

«Виходи та приходи було добре чути завжди. Але прилітало спочатку на болота за селом. Із часом ставало все голосніше, а снаряди почали падати на території села», – згадує Юля.

Ще в перші тижні повномасштабної війни родина Юлі облаштувала укриття в підвалі й обговорила, як діяти під час обстрілів. Біля ліжок тримали комплекти речей, щоби швидко вдягнути їх та бігти. Проте, говорить жінка, коли над головою свистить, усі плани летять у прірву й відлагоджена система не працює.

«Добре, що в коридорі біля дверей завжди висіли теплі куртки, то хоч у них швидко встрибували та бігли», – каже Юля.

У квітні 2022 року жінка з дітьми виїхали до родичів у Кропивницький. Тоді всюди ширилися чутки про можливий повторний наступ росіян, тому родина вирішила перестрахуватися.

«Але навколо все було чужим, дуже хотілося додому», – пригадує.

За місяць, коли інформаційна напруга спала, вона з дітьми повернулася в село. Між тривогами та годинами в підвалі родина намагалася жити на своїй землі: вправлялися по господарству, Юля ходила на роботу – трудилася бухгалтеркою.

«О восьмій ранку треба було бути на місці, як і до повномасштабної війни. Одного дня, коли вже була на роботі, почався сильний обстріл. Ми побігли в підвал ховатися. Добре, що тоді мої батьки забрали дітей у Кролевець до лікаря і їх не було в селі. Я не уявляю, що було би зі мною, якби вони були одні вдома. Бо коли ти стоїш у підвалі та не розумієш, куди воно падає, а може, біля твого дому – це не передати. Бігла б до них під обстрілами», – каже Юля.

У січні 2023 року Юля втратила в громаді роботу, яка серед інших причин утримувала від виїзду. Обстріли села та навколишніх територій натомість частішали.

«Моїй доньці 12 років, а сину десять. Вони дуже боялися й переживали важко. Ще коли вчотирьох були, то якось легше. А коли тато кудись їхав на ніч і починали стріляти, то взагалі жах», – розказує співрозмовниця.

Взимку сім’я зрештою винайняла квартиру в місті. Тут Юля влаштувалася на роботу, а діти почали відвідувати дистанційно одну зі шкіл.

«Спати ночами стало спокійніше, хоча коли обстрілюють прикордонні села, Глухову теж чутно. Але все ж не так гучно», – констатує жінка.

Хоч би як на новому місці не було часом тихіше, серце кликало додому. По будням Юля з дітьми жила в Глухові, а майже кожні вихідні поверталися в село. Там чекав і чоловік. На відміну від дружини, він навпаки більшість часу залишався у селі – хтось мав доглядати господарство та берегти дім.

«Це в місті все просто. Закрив квартиру на ключ і залишив. А в селі треба кудись діти птицю та худобу. А якщо у людей корови? Вони у селі, коли затримують зарплату чи пенсія маленька, – це спосіб вижити та заробити. От із Ходиного люди як виїжджали, то продавали корів по шість тисяч гривень на м’ясо. Це дешево, а ще емоційно боляче», – каже Юля.

Страшна ніч для села

В останні дні серпня окупанти вдарили по рідному селу Юлі з градів. Масштабний обстріл почався орієнтовно о першій ночі та тривав майже до світанку.

Ми приїхали на місце вранці. Серед пошкоджених будівель, повалених дерев та скла від розбитих вікон уже поралися місцеві. Наче мурахи, чий злагоджений мурашник грубою підошвою чобота зруйнувала людина, жителі села відновлювали свої оселі після атаки росіян.

На одній із вулиць, що постраждала чи не найдужче, зустріли пані Вікторію. Вона згадує: «О 00:49 були перші поодинокі вибухи. Тоді так трохи притихло і потім до десятка вибухів і такий грохот сильний. Побиті будинки, повилітали шибки».

Але тут, думаємо, хоча би всі цілі. Тоді як на вулиці неподалік – горе. Снаряд, випущений ворогом, убив 82-річну місцеву жительку пані Олександру. Було чутно здалеку, як за розбитими шибками в її будинку плакала донька загиблої.

Біля дому зустріли сусідку покійної Валентину Охрименко. Вона згадує, що такої страшної ночі давно не було.

«Це було за сім хвилин перша. Почалися вистріли такі здорові й ми з чоловіком швидко побігли в погріб. Не виходили довго, бо стріляли, стріляли, стріляли. А потім останній вистріл був дуже такий страшний, що в нас вікна повилітали, двері повідкривалися».

Коли трохи стихло, пані Валентина з чоловіком вийшли назовні. Одягненими сіли в будинку. За пів години обстріл почався заново й вони побігли у підвал. Що відбувається з сусідкою, жінка не знала аж до ранку.

«До загиблої бабусі я ходила, бо її донька живе у Глухові. Думала не йти рано, бо вона погано чула і спить довго. Десь на початку восьмої я прийшла і не знайшла її у дворі, подзвонила її доньці й кажу: «Валя, нас так бомбили». А вона каже, що мамі не може додзвонитися. Я тоді до неї, кругом оббігала, палкою по вікнам стукала. Двері ззовні були відкриті, а зсередини було замкнуто на замок. Я побігла на город до кімнати, де вона спить. Прибігаю, а там страшне. Усе розбите, її на ліжку нема. Бачу, сусід іде. Кажу, залізь у вікно, глянь. Він заліз, став і каже: «Там пів голови немає», – згадує Валентина Охрименко.

Після цього односельці подзвонили доньці та зятю загиблої. Незабаром вони були біля дому матері.

«Ми хотіли забрати її завтра, а вона не хотіла їхати. Але ми сказали, що все одно заберемо. Адже вже вдруге сюди влучає снаряд. Раз він влучив у сарай, але не розірвався», – розказує зять загиблої В’ячеслав.

Повернутися додому

У ніч, коли село переживало масований обстріл, Юля з дітьми була в місті.

«А моя двоюрідна сестра, яка з чотирьохрічною донькою переїхала у місто, тоді залишилася ночувати в селі. Вона думала, що це все і з підвалу вони більше не вийдуть», – говорить жінка.

Після страшної ночі, розказує Юля, люди почали активно виїжджати з села.

«Чую що ті виїхали, і ті, і ті, – перераховує. – Хтось, як і ми, винайняли житло в Глухові та періодично їздять додому владнати справи. Хтось досі працює у селі, але ночувати повертається у місто».

На наступні після атаки вихідні Юля наважилася вкотре навідатися на день в рідне село. Дорогою через поле родина бачила чимало вирв від снарядів. У самому селі продовжували латали будівлі після обстрілу.

І хоча більшість слідів злочинів росіян проти мирного населення вже прибрали та привели до ладу, село було не впізнати. Раніше повне людей, нині воно було пусте. Та все ж його жителі, як і Юля, вірять і сподіваються повернутися у рідні оселі. Хоча й не знають, чи буде куди.

«Не знаю, чи повернешся, чи поїдеш шифер позбираєш. Але з ким не говорю, всі хочуть додому. Якби все налагодилося, я б точно відразу зібралася та поїхала назад».