Цього року виповнюється 250 років від дня народження Іллі Федоровича Тимковського (1773-1853) –  оригінального мислителя, правознавця, філолога, освітнього діяча, педагога і письменника. Сучасні історики називають Тимковського людиною доби романтизму – «людиною зі своїм особливим поглядом на світ, сповненої рефлексії й жаги діяльності незвичайної, на будь-якій творчій ниві: артистичній, політичній  чи науковій».

Тимковський справив величезний вплив на поширення освіти і шкільництва в Україні у ХІХ ст. І в людській пам’яті він залишився насамперед просвітителем і педагогом. Це був сильний, благородний, високоосвічений чоловік, який володів щасливою здатністю – нести світло науки і нове життя в ті місця, куди привела його доля. Другу половину свого життя (42 роки) Тимковський прожив у селі Туранівка. Тут була його улюблена садиба і сімейне гніздо. Тут він написав багато літературних праць. Тут покоїться  його прах. Але сьогодні мало хто знає про це.

Ілля Тимковський народився 26 липня 1773р. в місті Переяславі на Київщині у козацькій сім’ї. Він закінчив Київську академію (1789), потім Московський університет  у 1797р. Того ж року І. Тимковський переїхав до столичного Петербургу, де став секретарем Сенату. У 1802 р. він написав капітальну працю «Систематическое расположение законов российских» – фактично упорядкував все тодішнє російське законодавство для практичного використання, за що здобув високу царську нагороду — діамантовий перстень.

В січні 1803р. Ілля Федорович отримує два запрошення: від графа Северина Потоцького — стати професором правознавства Харківського  університету, «який ще треба буде створити», а також від барона Унгерн-Штернберга, представника Дерптського університету — зайняти місце ординарного професора права. Тимковський, «желая служить на родине, ближе к солнцу», прийняв пропозицію  Потоцького. Так І.Ф. Тимковський разом з В.Н. Каразіним  став фундатором Харківського університету. В книзі «Опыт истории Харьковского университета» (1894) професор Д. І. Багалій пише: «На втором месте вслед за В.Н. Каразиным мы ставим проф. И.Ф. Тимковского. Это был чрезвычайно полезный практический деятель по части устроения университета, заботливый, сведущий, добросовестный хозяин, вникавший во все мелочи, спокойно, ровно, без скачков делавший свое нелегкое дело».

У 1805 р. І. Тимковський здобув ступінь доктора права (honoris causa) Московського університету, а в 1807 р.—Харківського. Наукове товариство Геттінгенського університету за працю «Порівняння юстиніанових законів з російськими» обрало його своїм членом.

Окрім викладання в університеті,  Тимковський був «візітатором» навчальних закладів Харківської губернії.  Стараннями  вченого було створено гімназії й повітові училища в Харкові, Чернігові, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Новгороді-Сіверському. В останньому Тимковський познайомився з дочкою директора тутешнього училища Івана Холанського – Софією. Одружившись з нею 5 вересня 1809р., Тимковський придбав село Туранівку, яке подарував Софії хрещений батько Миколай Дем’янович Туранський.

Тимковський продовжує напружену викладацьку, адміністративну і наукову діяльність. У Харкові друкуються його праці  «О применении знаний к состоянию и цели государства» (1808 р.), «О бывших в России поместьях и поместном праве» (1810 р.), «Опытный способ к философическому познанию российского языка» (1811р.).

Восени 1811 р. Тимковський, 39-річний доктор філософії  Харківського університету подає у відставку і оселяється у Туранівці. Живучи в цьому скромному селі, Тимковський продовжував активну діяльність. Його надзвичайна освіченість , управлінський досвід, добросовісний підхід до всякої справи –  були затребувані суспільством.  У серпні 1812 р. він був обраний членом Дворянського комітету народного ополчення,  яке створили під час нашестя Наполеона. Після закінчення війни у 1815р. Іллю Федоровича обрали  Глухівським повітовим суддею, але через 3 роки він відмовився від служби і знову повернувся до Туранівки.             

Тут, серед соснових борів, на березі річки Шостки він займався сім’єю, (5 дітей), благоустроєм садиби, сільським господарством. Про цей період життя він писав: «Раздвинул лес около своего жилья, осушил болотный берег, получил новые сенокосы. Составил в зарослях пахотные клины, и для выгоды работ и пастбищ завел у проездов полевые колодязи».

У 1825р. І. Тимковського запросили на посаду директора Новгород-Сіверської гімназії. І він, не полишаючи Туранівки, зумів стати не лише директором, а й головним педагогом гімназії. Він був вчителем знаменитих людей: вченого Михайла Максимовича, літератора Михайла Чалого, педагога Костянтина Ушинського. Останній писав про свого наставника: «Незабвенный Илья Федорович, имел сильное влияние на гимназию. Почтенный старик, переходивший беспрестанно от Горация и Вергилия к Библии и от постовых молитв, которые он сам читал в кругу гимназистов, к цитатам из Тацита и Цицерона, был и в то время явлением не совсем обыкновенным, а ныне даже очень и очень редким. Вот почему во время Тимковского воспитанники гимназии отличались на экзаменах во всех университетах».

Остаточно І.Ф. Тимковський пішов у відставку у 1838 р. Він жив у Туранівці, де займався господарськими і сімейними справами та інтелектуальним трудом. Сюди в Туранівку приїздили його талановиті брати Василь та Єгор, племінник Михайло Максимович. У тутешній Введенській церкві Ілля Федорович був псаломщиком.  А також улаштував у лісі самобутню пасіку.

Саме у Туранівці І.Ф. Тимковський написав свої праці, за які йому вдячні багато поколінь істориків:       «Записки для истории Малороссии» (неопубл. рукопис, 1849р.); «Моё определение на службу. Сказание в трех частях», «Судья и парадоксы», «О Даждь-Боге», «Пять лет», «О состоянии пчеловодства в Черниговской губернии» та інші.        Ці рукописи «як драгоцінні писанки» іноді доставляв у Москву Михайло Максимович. Там вони публікувались у літературних і сторичних журналах.      

Помер Ілля Федорович Тимковський 27 лютого 1853р. Його поховали у туранівській церкві Введення пресвятої Богородиці.  Там пізніше поховали і його дружину Софію Іванівну. Та сьогодні ніхто не знає де покоїться їхній прах. Церкву знищили на початку ХХ ст., «сліди могил стерлись». Як стерлась і пам’ять про велику благородну людину, яка так багато добра зробила для своєї батьківщини,  ім’я якої пов’язує наш край з іменами Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша. 

Думається, що І.Ф. Тимковський заслуговує на те, щоб ми, нащадки цієї землі, шанували його пам’ять. Хотілось би розшукати місця поховань Тимковських у Туранівці. Хотілось би встановити там хоча б скромний пам’ятний знак на честь нашого видатного земляка. 

                                                      Валерій Авдасьов, директор музею

«Трудове братство М. Неплюєва»