Володимир Кириченко: свої скульптури я робив саме для дітей, мені завжди цікаво спостерігати за їх реакцією

В Ямпільському ботанічному саду розташовані унікальні скульптури казкових героїв. Це роботи місцевого майстра Володимира Кириченка.

За кілька нетривалих періодів роботи на Ямпільській станції юних натуралістів скульптор встиг виготовити велику кількість робіт, що полюбились ямпільчанам. Сьогодні ми вирішили поспілкуватись з майстром.

Володимире Михайловичу, розкажіть, як вперше влаштувались на роботу в «юннати»? Як зробили свою першу скульптуру?

-В «юннати» я прийшов завгоспом, була тоді вакансія. Дня чотири я походив і зрозумів, що то не моє. Я творча людина, мені потрібно щось творити. Тож я сказав Григорію Івановичу (Г.І. Шпак – засновник і перший директор станції, – ред.) давайте я буду щось робити руками. Він відповів «давай». Я пішов зробив ескіз і почав робити: спочатку грибок, потім Оленку, потім Ведмедів…

«Одного разу мене зустріла жінка і говорить: на Ваших ведмедях мій син виріс. Йому був рік, коли я їх зробив, а зараз йому 25»

-Одного разу мене зустріла жінка і говорить: на Ваших ведмедях мій син виріс. Йому був рік, коли я їх зробив, а зараз йому 25. Пам’ятаю, як тоді сам приніс з сусідньої організації металеву трубу в пластмасовій ізоляції. Вона стала основою для сосни, вже потім на ній я ліпив ведмедів. Зараз вже б не доніс її…

Тоді в «юннатах» я пропрацював років 5-6, а пішов, бо, мабуть, життя так склалось. Доньки підросли і пішли вчитися, а я, як завжди, на мінімалку працював. Потрібно було десь підзаробляти, відволікався від роботи потрошку. Керівник казав, що потрібно бути цілий день на роботі. Я йому сказав, що так не зможу та і робота така, що треба по натхненню працювати. Бачу, чи перевірки, чи щось інше… Я заяву написав та й пішов.

Згодом приїхав до мене додому Григорій Іванович і каже, що потрібно зробити скульптуру та оформити кімнату Шевченка. Я зробив, він каже: «що, може знову на роботу?» А я відповідаю, що не зможу з ранку до вечора сидіти. «Та ні, ні, не треба, якби роботу робив», – відповів він. Так я прийшов на роботу другий раз.

Згодом довелось ще раз розрахуватись. Прийшло нове начальство, стало все по-новому.

Через багато років, напевно, після вашого інтерв’ю, мене знову запросили в «юннати». Газета вийшла, її почитало начальство, якось я зайшов до них: «Ну, що, Михайловичу, може на роботу? У вас же плани, Телесик і таке інше»? Кажу ладно, але ж знову ж таки, щоб я міг вільно працювати. Ті кажуть добре, ще й  допомагати будемо.

«Скульптура Івасика Телесика зроблена у дусі часу: старий дуб – ніби як старий Радянський Союз, а він тепер відлітає у сторону, на захід…»

За рік я, як і обіцяв, зробив скульптуру Івасика Телесика. Я не знаю, хто як дивиться на цю скульптуру, але вона у дусі часу. Старий дуб – ніби  як старий Радянський Союз, а він тепер відлітає у сторону, на захід…

Так, на ці роботи у мене пішов сезон. Зимою у хатинці я зробив Телесика,  а вже влітку залив фундамент, зліпив дуб, закріпив, заварив… Все робив з підручного матеріалу: щось десь валяється, каміння.

«Остання скульптура задумувалась для школярів, щоб вони могли залишати у скриньці записки після закінчення школи»

Моя остання робота – це скульптура Павука, що охороняє скриньку. Задумувалась  робота для школярів. Щоб ті могли класти свої записки по закінченню школи. Кожен випускник щось пише десь, а мені хотілось би, щоб вони через час приходили саме в юннати, відкривали скриньку, читали, що думали тоді, що було їм цікаво… Павук, як містичне створіння, має охороняти, павутинка – символ, що це вже ніби в  минулому все, ну а скринька – це скарбниця нашого минулого, нашої молодості.

Як Вас скоротили? Чи думали Ви, що вони можуть так вчинити?

Я працював, ліпив Павука, вже справа йшла під кінець, коли пішли скорочення, а я просто працюю і все. Хтось говорив, що «вас не скоротять, бо скільки робити ще треба зробити». Аж раптом телефонує завгосп і каже: зайдіть, Михайловичу, зайдіть. «Ну, що, прикро, але вас скоротили». Я відповідаю: ну що ж,і на тому дякую, що стільки пропрацював, скільки всього вдалось зробити.

Але ж Ваші цінні роботи доставались селищу майже задарма… Можете сказати, у скільки обходились бюджету Ваші скульптури?

Давайте порахуємо. Три тисячі я отримував у місяць, під кінець трохи додали, але хай в середньому рахуватимемо 3 тисячі. На чотири роки це трохи більше 100 тисяч гривень. Ще потрібен був цемент, але я не знаю, скільки точно: хай на ту скульптуру 20 мішків і на цю 20 мішків,  інструменти у мене були свої. Тобто, десь 150 тисяч гривень за чотири роки пішло максимум. Але сенс же не в грошах. Якби тут ще хтось щось робив,  то ладно.  Але такого немає. Рік пройшов, а нічого не додалося. Правда ж? Шкода, що рік втрачений. А далі старієш, як так йде, то і  думки змінюються і плани.

Чи були у Вас плани, щось ще зробити в «юннатах»?

Так, звичайно. У нас вистачає запущених куточків, там би треба було робити щось цікаве, грандіозне. Думки були.

«Була ідея зробити замок. Я вже і підібрав все необхідне, і матеріал назбирав, але…»

Знаєте, у нас було так: керівник свою якусь ідею давав, а я вже обдумував,  пропонував та робив. Він хотів гірку, замок, ліхтарики японські, і все таке…  Я вже і підібрав все необхідне, і матеріал назбирав, але «маємо те, що маємо», як казав Кравчук.

А чи не хотіли Ви вийти за межі станції юннатів і зробити щось, наприклад, в центрі Ямполя?

Звичайно, думав.  У нас же в  Ямполі  теж  не багато всього. Міркую, чого вони не питають, не цікавляться? А тоді, щоправда, Цибулько Наталія Миколаївна виявила бажання зробити Чорногузів на місці залишків Вікового дуба. Але на дубі вони виглядали не дуже. Крім того, там потрібно було їх ще доробити. Наприклад, по краю дуба, так як ще був район, потрібно було зробити населені пункти, як гніздо.

«На місці, де був пам’ятник Леніну, я б зробив скульптуру голубів, або б Земної кулі»

А так багато б всього робив би і в Ямполі: хочеться, але нема можливості. Зокрема, на місці пам’ятника Леніну хотів би зробити щось, можливо у вигляді голубів, коли цілуються голуби, воно цікаво. А може Земну кулю, щоб вона заповнила простір: не арка та маленька, а щось грандіозне.

Олександр Соломко, Сергій Одарченко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.