Патріотичні картини для військовослужбовців вже три місяці малюють підопічні Свеського психоневрологічного інтернату. Тут, за кілька кілометрів від кордону, знайшли прихисток більше 170 хворих жінок з різних куточків України.

Як розповідає керівник закладу Оксана Чайка, більшість жінок, незважаючи на хворобу, добре розуміють небезпеку, яку несе з собою російське вторгнення.  

– Вони чули, коли на нас були ворожі нальоти. Підходять до мене і розповідають: «а ми спустились» , «а ми ховались» , «а ми сиділи перечікували», «але ж все буде добре?». Я відповідаю: «так, звісно». Ми їх підтримуємо, налаштовуємо на те, що все налагодиться. Дякувати Богу, у нас зараз тихо, спокійно і, будемо вірити, так все і залишиться.

Жінки повністю покладаються на Збройні Сили України, відчувають себе в безпеці навіть в такому складному регіоні. У свою чергу намагаються всім можливим підтримати наших військовослужбовців.

– Вони дуже гарно в’яжуть, а тому з перших днів війни вирішили хлопцям з ЗСУ допомагати в’язаними шкарпетками, – розповідає організатор дозвіллевої роботи Надія Баклан. – А коли на просторах інтернету з’явились патріотичні мотиви картин, вони загорілись, попросили придбати їм і малювали разом. Вони постійно слідкують за новинками, які виходять, і просять щось докупити, з захопленням цим займаються. Це було на початку березня, а зараз вони все більше приділяють цьому уваги – хочуть зробити виставку «Мир та війна нашими очима».

Підопічна інтернату Оксана, яка приїхала сюди в 2009 року з Конотопу, розповідає, що на заняття по малюванню регулярно ходить більше двадцяти людей. Зараз жінка малює на картині велике синьо-жовте серце.

 – Жовтий і синій – це Україна. Ми за Україну! Я люблю малювати і ляльки – мотанки я роблю, бісером люблю вишивати. В інтернет заходжу і дивлюсь, як робити ляльки-мотанки, як бісером вишивати.

А уродженка Лисичанська Олена малює Берегиню, яка собою закриває Україну. Її рідне місто зараз під вогнем ворожої артилерії. Сестра встигла виїхати, а от з тіткою не має зв’язку з середини травня.

– Старих  шкода, які залишились без хліба, без хати. Все життя прожили, дбали, а росіяни прийшли і за одну секунду розгромили їх дім. Цього найбільше шкода, а ми тут…  Що ми тут? Живемо собі, нас нагодують, напоять, чиста постіль, викупані, що нам ще потрібно? А ось людей шкода.

Ще одна підопічна інтернату Аня з Харкова, незважаючи на великі проблеми з зором, виготовляє просто неймовірні вишивки бісером. Щоправда, з початку війни мама жінки не має змоги придбати заготовки для творчості доньки.

– Мені зробили операцію на очах, чотири такі операції, але я вишиваю бісером. Раніше мама купляла і присилала мені заготовки, а зараз війна – важко купити. Я дуже люблю вишивати …